Довгий час у правозастосовній практиці слідчих суддів існувала позиція, яка полягала у забороні оскарження бездіяльності працівників правоохоронних органів щодо неповернення майна, дозвіл на відшукання та вилучення якого прямо надавався ухвалою слідчого судді.
Вона базувалась на буквальному тлумаченні суддями змісту останнього речення ч. 7 ст. 236 КПК України, згідно якого вилучені речі та документи, які не входять до переліку майна, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном.
Посилаючись на цю норму, судді вказували на ненабуття майном, яке вилучається під час обшуку, статусу тимчасово вилученого майна, що автоматично позбавляло власника можливості оскаржити бездіяльність щодо його повернення (оскільки можливість такого оскарження не гарантується ст. 303 КПК України), а також взяти участь у судовому засіданні щодо вирішення питання про його арешт або оскаржити рішення суду про накладення арешту.
Фактично на роки та, навіть, десятиліття власники ставали заручниками ситуації, не маючи будь-яких правових механізмів, які б дозволяли повернути належне їм майно на стадії досудового розслідування, що прямо суперечило вимогам ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Направлення кримінального провадження до суду із обвинувальним актом теж не гарантувало поновлення порушених прав.
Так, ст. 303 КПК України визначено вичерпний перелік рішень, дії чи бездіяльності слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування.
Разом з тим, ч. ч. 2, 3 цієї статті встановлено, що скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 КПК України. Під час підготовчого судового засідання можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, передбачені пунктами 5 та 6 частини першої цієї статті.
Свого часу, пунктом 4 Листа Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» № 1640/0/4-12 від 09.11.2012 роз`яснено, що рішення, дії, бездіяльність, перелік яких визначено у ч. 1 ст. 303 КПК України, можуть бути оскаржені на стадії досудового розслідування, але не можуть бути предметом оскарження на стадії підготовчого судового засідання. Водночас рішення, дії, бездіяльність слідчого чи прокурора, які не визначені у ч. 1 ст. 303 КПК України, можуть бути оскаржені під час підготовчого судового засідання. Як під час досудового розслідування, так і підготовчого судового засідання можуть бути оскаржені лише два різновиди рішень: 1) рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим; 2) рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки.
Отже, до різновиду бездіяльності, що підлягає оскарженню на стадії підготовчого судового засідання, віднесено таку, що полягає у неповерненні майна, вилученого в ході обшуку, та яке входило до переліку майна, дозвіл на відшукання та вилучення якого прямо надавався в ухвалі слідчого судді про обшук. Юридично таке майно не набуває статусу тимчасово вилученого.
Навіть за передбаченої законом можливості такого оскарження, той самий Вищий антикорупційний суд під час розгляду скарги адвокатів АО “Радзієвський і партнери” на бездіяльність такого роду відмовив у її задоволенні, не зважаючи на те, що:
у сторони обвинувачення були відсутні будь-які обґрунтовані підстави утримувати вилучене майно, оскільки щодо частини вилучених речей детективами було проведено огляд, яким не було встановлено відомостей, що мають хоч якесь значення для кримінального провадження;
частина речей детективами НАБУ взагалі не оглядалась на предмет наявності на них інформації, яка могла б бути використана як доказ обставин, що підлягають встановленню у кримінальному провадженні;
частина технічних пристроїв і носіїв інформації, що містила важливі для кримінального провадження відомості, були оглянуті за участю спеціаліста, та з них були скопійовані та збережені відповідні відомості, а тому відсутня необхідність використання технічних пристроїв як першоджерел доказів під час судового розгляду.
Ухвала була мотивована, зокрема, положеннями останнього абзацу ч. 4 ст. 291 КПК України, який забороняє надавати суду до початку судового розгляду інші документи, окрім як обвинувального акту та додатків до нього, що, на думку суду, не надає можливості на підготовчому судовому засіданні перевірити доводи сторони захисту та відновити порушені права власників (детальніше можна ознайомитись за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/98977642).
З огляду на такий підхід до застосування норм права непоодинокими стали випадки безпідставного позбавлення громадян своєї власності на 5-10 років – до моменту постановлення остаточного судового рішення у справі.
Ковтком свіжого повітря у цій ситуації стало рішення слідчої судді Вищого антикорупційного суду Віри Михайленко від 03.08.2021, постановлене у справі № 991/5144/21, що подарувало надію на формування судової практики, яка базуватиметься не на формальному підході, а на принципі верховенства права і враховуватиме реальні інтереси власників майна.
Так, у вказаному рішенні слідча суддя зазначила про те, що у відповідності до ст. 16 КПК України обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому КПК.
Очевидно, що ухвала, якою надається дозвіл на обшук, не є судовим рішенням, спрямованим на обмеження права власності.
У свою чергу, тимчасове позбавлення за ухвалою слідчого судді права на відчуження, розпорядження та/або користування майном можливе внаслідок арешту майна як заходу забезпечення кримінального провадження (ч. 1 ст. 170 КПК України).
Отже, норми КПК передбачають єдиний вид судового рішення, спрямованого на обмеження права власності особи під час досудового розслідування, – ухвалу про арешт майна (ч. 5 ст. 173 КПК України).
За таких обставин судовий контроль під час розгляду клопотання про дозвіл на проведення обшуку не може одночасно поширюватися і на вирішення питання про обмеження права власності особи, у якої цей обшук буде проведений. Адже предметом судового контролю в першому випадку є легітимність, необхідність і пропорційність втручання у право особи на приватність (в першу чергу, недоторканність житла чи іншого володіння особи), в той час як обмеження права власності потребує окремого судового вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому КПК. Будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися на умовах, передбачених законом, має переслідувати законну мету за допомогою засобів, які є їй пропорційними. Водночас, будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечувати «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.
До цього слід додати правовий вакуум, в якому опиняється власник майна, вилученого під час обшуку, якщо дозвіл на відшукання відповідних речей і документів прямо наданий слідчим суддею в ухвалі. Адже КПК містить лише три процесуальні механізми, за допомогою яких володілець може ставити перед слідчим суддею питання про обґрунтованість обмеження права власності: 1)заперечення арешту майна при розгляді відповідного клопотання і обґрунтування своєї позиції в судовому засіданні; 2)звернення з клопотанням про скасування арешту майна з доведенням того, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано; 3)оскарження бездіяльності щодо повернення тимчасово вилученого майна.
Отже, якщо прийняти нормативно запропоновану концепцію, що речі, на відшукання яких надано дозвіл в ухвалі слідчого судді, не є тимчасово вилученим майном, і для подальшого утримання їх органом досудового розслідування не потрібне застосування арешту майна як заходу забезпечення кримінального провадження, власник цих речей залишається без належної правової процедури для захисту свого права власності в межах кримінального провадження. Очевидно, це суперечить завданням кримінального провадження. Крім того, досудове розслідування є динамічним процесом, в рамках якого актуальність та необхідність перебування вилученого на законних підставах майна може змінюватись (детальніше можна ознайомитись за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/98755927).
Сподіваємось, що така судова практика знайде своє застосування не тільки серед слідчих суддів ВАКС, а й у судах загальної юрисдикції.
Разом з тим, слід не забувати, що впровадження будь-якої практики залежить і від принциповості адвокатів, які представляють інтереси власника майна у кримінальному провадженні.
Джерело: Протокол
