Юрій Радзієвський, керуючий партнер АО «Радзієвський і Партнери», наразі — юрист в армії. Він долучився до Добровольчого батальйону «Братство», командир взводу. Він переконаний, що долучитися до оборони України можна у різний спосіб, не обов’язково зі зброєю в руках. «Якби не долучився до батальйону, то займався б волонтерською допомогою або повернувся б до юридичної практики. Це теж є внеском в нашу перемогу, як мінімум, сплачені податки підтримують державу», — розповідає Юрій Радзієвський.
— Пане Юрію, як ви зустріли ранок 24 лютого?
— Ви знаєте, тривожний настрій не покидав мене протягом усього січня – лютого, але до кінця я не був готовий повірити в те, що з нами відбувається просто зараз.
Напередодні, 23 лютого, я бачив виступ владіміра путіна, коли він казав, що Україну треба демілітаризувати і денацифікувати, що нема України та української історії — це вигадки… Цей виступ мене дуже вразив, я почав думати, що наміри в окупантів серйозні і будуть відповідні наслідки і розвиток подій.
24 лютого о п’ятій ранку мене розбудила моя мати зі сльозами – розпочалась війна, бомблять наші міста. Я був навіть не шокований, я був в трансі.
Вирішив не робити різких кроків, бути в Києві. Забрали до себе тещу, свою маму, ще дитину родичів… Десь на третю добу зрозумів, що потрібно долучатись до процесу захисту країни. Спочатку пішов до тероборони і Збройних сил України, але ви ж пам’ятаєте, що добровольців не бракувало, пріоритетно набирали людей з військовим досвідом і/або необхідними військовими спеціальностями. У мене не було ані цього, ані того, тому сказали почекати.
За тиждень прийшло розуміння, що потрібно вивозити родину за кордон, посадив їх в машину, довіз до Львова, розмістив там, а коли повертався, то на вокзалі познайомився з групою хлопців. Вони лишили номер телефона, сказали: «Будеш в Києві, набирай, підеш до нас». Не сказали точно куди і як.
Уже в Києві, коли подзвонив, дізнався, що мова йде про Добровольчий батальйон Дмитра Корчинського «Братство». Приєднався до них на початку березня.
— Які задачі поставлено перед батальйоном?
— До цього часу ми базувались в Києві, активно залучилась до виконання бойових завдань, наші підрозділи стояли на передових позиціях — Бориспіль, біля Баришівки. Брали участь у звільненні декількох населених пунктів: Лук’янівки та Нової Басані.
На жаль, у нас є поранені, один із них — важкопоранений, але в цілому настрій бойовий. Найближчим часом ми будемо перебазовуватись до Сходу чи Півдня України.
Мені подобається внутрішня атмосфера в батальйоні: на повазі будується все, бійці поважають командира, командир поважає їх, всі поважають правила підрозділу. У нас не відправляють на завдання непідготовленими, ще — дуже велика увага приділяється навчанню, тактичній грамотності, медицині. Звісно, перед виїздом на бойові задачі екіпірують всім необхідним.
— Безпосередньо які ваші завдання?
— Я командир взводу, зараз бойові дії не ведуться, тож маю організаційні питання, готуємось до від’їзду.
— Є цікаві трофеї, можливо, танк?
— Я особисто танк не підбивав, але, якщо буде, обов’язково розкажу. У нас ще все попереду, на жаль, війна ще не завершилась і найважчі випробування нас чекають попереду.
— Серед ваших побратимів є юристи?
— Взагалі ми багато між собою спілкуємось і багато знаємо один про одного, в складі батальйону є ще два юристи, обидва адвокати.
— Якби ви не потрапили до цього батальйону, чи був у вас план Б?
— Я не можу сказати, що у мене був певний план. Я хотів заявитись усюди, де тільки міг, і чекати, яка з ініціатив спрацює. У мене немає такого переконання, що кожен чоловік має зі зброєю в руках боронити Батьківщину. Я впевнений, що кожен має бути залучений до цього процесу, кожен має допомагати, має робити те, що вміє найкраще. Не обов’язково стріляти і воювати, якщо хтось організовує волонтерську допомогу — нехай займається цим, якщо хтось гарно варить кашу для бійців — нехай варить. Ті ж самі водії громадського транспорту, які працюють зараз, — вони теж залучені до нашої спільної мети і заслуговують на повагу. Навіть наше керівництво батальйону каже те саме: якщо відчуваєте, що можете воювати зі зброєю в руках, то робіть. Якщо такого відчуття немає, не обов’язково бути тут: не наражайтесь самі на небезпеку і не наражайте на неї своїх товаришів, щоб не підвести у вирішальний момент.
Тож, думаю, якби не долучився до батальйону, то займався б волонтерською допомогою або повернувся б до юридичної практики. Це теж є внеском в нашу перемогу, як мінімум, сплачені податки підтримують державу.
— Ваша юридична фірма зараз працює?
— Звісно, ми зробили паузу на декілька перших тижнів. Зараз поступово з’являються запити від наших клієнтів, ми почали працювати віддалено. Найближчим часом запрацює офіс.
— Суди в Києві всі працюють?
— Я знаю, що навіть в перші тижні війни працювали суди. Я щойно тоді долучився до батальйону, і у нас якраз була справа в суді. Наші клопотання та заяви розглядались в місцевому та апеляційному судах. Звісно, працювали не в загальному порядку, а для розгляду першочергових і невідкладних справ.
—Який досвід мирного життя допомагає вам на війні?
— Я все життя займався спортом, майстер спорту з регбі, був членом національної збірної. Покинувши напівпрофесійний спорт, я підтримував хорошу фізичну форму. Це саме та навичка, яка допомагає зараз. Таке відчуття, наче все життя до чогось готувався.
А все інше — все по-новому, на жаль, більшість навичок довоєнних не потрібні зараз. Війна — таке випробування, через яке ми маємо пройти, але так чи інакше все буде добре з Україною і ми переможемо, у нас буде багато підстав, щоб пишатися. Нарешті ми зрозуміємо, що таке Україна і хто такі українці.
— Чому Україна переможе?
— А ми вже перемогли. Хоч би чим ця історія закінчиться, Україна перемогла! Хай якого результату воєнного Росія досягне зараз, вони ніколи не втримають навіть те, що тимчасово завоюють – коли ненавидить все населення, коли весь світ розуміє, хто вони такі, врешті-решт вони програють. Питання лише стоїть: яку ціну заплатить Україна за свою перемогу, скільки ще смертей станеться, скільки синів та доньок держави ми втратимо? Але процес розпаду рф вже почався, тож ми переможемо і відвоюємо всі свої території, а росія відійде у небуття.
Чому ми переможемо? Бо ми всі боремось за своє, ми воюємо на своїй території і ми розуміємо, навіщо це робимо. Зверніть увагу, як всі ми об’єдналися: ще ніколи в українській історії настільки не об’єднувались керівництво держави, армія та народ. Однозначно, це і стане причиною нашої перемоги.
— Яку незавершену справу з попереднього, мирного, життя ви би хотіли доробити після війни?
— Єдина справа, яку я хотів би зробити, коли все закінчиться, – разом із дружиною та дітьми поїхати на море. Це та справа, про яку я зараз більш за все думаю.
Джерело: http://pravo.ua
